Четвер
28.03.2024
15:27
Форма входу
Категорії розділу
Нове на сайті [35]
Пошук
Календар
«  Березень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Вадим МАНЮК: Вікно в Дику Природу Ріднокраю...

Головна » 2010 » Березень » 15 » Заповідна справа: Сезон-2010!
Заповідна справа: Сезон-2010!
11:43
  
ВІДКРИТТЯ ПОЛЬОВОГО СЕЗОНУ: ПЕРШІ РАДОЩІ І ПЕРШІ ТРИВОГИ
 
     Зрештою відкрив польовий сезон 2010. Подвійні почуття й відчуття, властиві будь-якій мандрівці «у природу ріднокраю», не були винятком і на цей раз, при відвідуванні узбережжя Дніпра в околицях села Перше Травня. Одні – почуття радості, піднесення, свободи, пізнання… Інші – здивування, обурення, скорботи й безвихідності… Здивування від того, як Дика Природа, не зважаючи на усі поневіряння й катування, до цього часу чинить людині спротив й якимось дивом виживає в таких неприродно-«людських» умовах?! Обурення від нахабності, безсоромності й безцеремонності людських дій-злодій проти Природи.
 
 
     На цей раз маршрут мій, який прокладено було майже спонтанно, проліг від недіючого (Дай Боже, назавжди!) Первомайського кар’єру вгору понад Дніпром до гирла Яцевого Яру. Виявилося, що саме тут знаходиться унікальне урочище старого дубового лісу, який розкинувся просто на основному макросхилі дніпрового берега, і, що найдивніше, смугою між самим селом і Дніпром!
 
 
     Звісно, в таких умовах, затиснутий з одного боку кар’єром, із другого – селом, а з третього – дачами, ліс почуватись добре навряд чи зміг би. Але попри все він існує! Подекуди розріджений, подекуди затоптаний, подекуди групи старих дубів чергуються зі страхітливо-жалюгідного вигляду акацієвими терасами. Але поміж цим, то тут, то там по схилах між ярочками чорніють в імлі похмурого березневого повітря крислаті й живописні крони дубів-дідуганів явно поважного віку!
     Особливо вразила одна грушка – така собі «баба-берегиня», яку здалеку ніяк не сприйняв би за грушу. Абсолютно дубова постава й фактура. Чесно кажучи, взагалі одна з найбільших і найкремезніших груш, які будь-коли доводилося бачити в наших байраках…
 
 
     Не зважаючи на похмуру сірість, температуру повітря дещо нижче нульової риски й доволі непривітний вітер, крізь який до землі зрідка проривалися легенькі сніжинки, навіть у таку погоду привертали до себе увагу «найживіші» у цю пору року організми – пістряві і барвисті лишайники, які в органічному покриві Дніпрових Порогів займають особливе місце. Їм нарешті знайшли вірне (на мій погляд) місце у системі живих істот, визнавши особливою групою все-ж таки грибів. Принаймні я про це дізнався нещодавно з нової Червоної книги України, і в природі ледве не вперше міг насолодитись спостереженням за цими дивними створіннями, усвідомлюючи їх новий «юридичний» статус. Втім не це усвідомлення, а можливості сучасної цифрової фотокамери дозволяють повнішою мірою і з особливим азартом зазирнути у цей світ, чи то навіть цілий всесвіт грибково-водоростевого «співжиття».
 
 
     От, наприклад, на одному з дубів навіть поверхнева «ліхено-фотосесія» зафіксувала не менше дев’яти видів накипних і листуватих форм. Сірий і непримітний здалеку стовбур дерева, заточеного поміж відвалами розкривних порід кар’єру, здається таким тільки здалеку. А з відстані у 2-3 см кора його оживає надзвичайно яскравими й соковитими барвами – від смарагдової зелені до гарячого помаранчу.
 
 
     А далі, вже у Яцевому ярі – інша феєрія: на тлі густого сірого кольору гілля, хмизу й примуленої зимовими паводками землі гріють око незвично насиченого кармінно-червоного кольору стовбури верб. Вони не просто виглядають пофарбованими, а навіть таємничо й по-особливому відсвічують. Цей ефект підсилюється ще дужче, коли хмари стають чорнішими, і на їх шляхетному темному тлі якесь з-підхмарне небесне світло освітлює колони стовбурів, і тоді відтінки їх змінюються від цегляних до кіноварних. Усе це відбувається завдяки життєдіяльності вже не лишайників, а "чистих" водосротей, очевидно, з роду Трентеполія (Trentepohlia), (клас ульвових), які на відміну від близьких родичів,переселилися з водойм на кору дерев і, здається, пречудово там себе почувають.
 
 
     Радісно! Радісно від того, що там, де й не сподівався, біля самісінького села-сателіту мегаполісу, на вузькій смужці берегового схилу віднайшов ще одну оазу природи – такої, якою її бачили запорожці, бачили лоцмани Дніпрових порогів, бачили Д. Яворницький, В. Домгер і І. Акінфієв. У чомусь теперішня природа можливо навіть і ліпша, ніж тоді, понад 100 років тому. Бо дубів цих тоді могло й не бути, а старезна грушка могла бути молоденьким непримітним деревцем, на яке подорожній вряд чи кинув би оком…
 
     Сумно! Бо ось – обгорілі дубові комелі – свідки мабуть неодноразових тут пожеж-підпалів сухої трави… Далі – більше. На двох дубах біля самісінького Дніпра – брутально відпиляні по-живому гілки. Видно, зовсім свіженькі… А що це за дивна мілина в самому Дніпрі? Ні, те що воду з переляку перед якимось таким міфічним потопом, спустили з Дніпра нижче усіх можливих рівнів – це ясно. Але мілина – вона все-одно якась не така! Й пісок у ній – не зовсім дніпровський, важкий, суглинистий, і вигляд – як начебто це дельта? Але ж тут не повинно бути річок чи навіть балок…
 
 
     Відгадка не змусила довго чекати – вгорі по схилу закопали трубу, в яку повинні були збиратись паводково-ливневі води з бетонного лотка, а з труби – вже стікати в Дніпро. Але система була надто непродуманою й хиткою, щоб протистояти природній стихії. Щось намудрували, набудували – в результаті вхід до труби забило мулом й різним непотребом – вода зі схилу (дякуючи тому, що вгорі рілля скрізь, яка ще й мабуть обмерзла була на час трагедії) неслася в шаленому обсязі, і вилизала на схилі смугу завширшки метрів зі сто, а де трубу прокладено, вирила глибокі вирви, оголивши всю трубу, утворивши небезпечні провалля, в одне з яких рухнув і бідолаха-дуб.
 
 
     Про силу потоку можна ще й судити по кучугурах глини, що їх намило попід дубовими стовбурами. Жахлива картина – це справжній селевий потік! А причина – тільки в людській бездумності й невмінні організувати свій життєвий простір – в результаті й собі, й природі накоїли такого лиха!
 
 
     Далі, за дубовим береговим урочищем (це 21-й квартал Любимівського лісництва), тобто вище за течією Дніпра, дачі… Їх тут напевне побудували давненько, звісно, не без участі представників тоді ще партійно-комуністичної дніпропетровської еліти. Зараз вони не активно розростаються і порівняно з протилежним правим берегом, звідки ген майоріють гігантські монстри-котеджі вже зразка ХХІ століття, тут просто рай для природи і справді заповідний куточок. Втім, це значною мірою так іще тому, що зараз – майже зима, влітку тут, звісно, трошки «людяніше й галасливіше». Однак зараз тиша (яку лише одного разу порушили крохалі, що гучно хлюпнулися неподалік об дніпрову хвилю). І хорошим завершенням для кількагодинної науково-пізнавальної екскурсії є знайомство з гирлом легендарного Яцевого Яру. (Насправді бував я в ньому багато разів, але цю частину якось і за браком часу, і як «малоперспективну» (через близькість до дач), усе обминав). Тут лагідно й заповідно.
 
 
     Величезні плесковаті брили валунів на березі Дніпра наче відмічають гирло яру, заросле густими вербами і стіною очерету. Крім уже згаданих «червоних верб», трапився кущ ведмежої ожини – явище надзвичайно рідкісне для Степового Придніпров’я (колись один-єдиний раз тільки й зустрічав її у Дніпровсько-Орільському заповіднику, на одному з островів, але це за 40 км звідси вгору Дніпром, і майже всі ці кілометри проходять через центр промислового міста-гіганта).
     Обвітрений і насичений враженнями, присів на завалену вербу перепочити. Крізь павутиння тоненьких гілочок просвічує молочно-сіре небо, в якому ліниво пропливають тіні важких мартинів. Зрідка, без особливого завзяття, вони починають реготати, й швидко вмовкають… Десь з боку Дніпра тріснула біля очерету гілочка й повз мене пробіг також як начебто заспаний і лінивий великий заєць. Подумалося – «таки заказник, загальнодержавний, один з наших класичних»...
     Який ж е яр без реліктових мохів та папоротей? Ледве почав дертися обмерзлим слизьким схилом, й одразу натрапив на зів’ялі від приморозку нитки пухирника, молодесенького щитника і розкішні темно-темно-зелені куртини «байрачного моху».
 
 
     Та ось іще декілька кроків – і що це? В побачене не хочеться вірити: посеред схилу, метрах у 100 від автотраси свіжий-свіжий зруб. Та й неабиякий! Пилка злодіїв завалила товсту дику грушу, а крім того, ще й декілька молоденьких верб, в’яз, товстелезні кущі гльоду й чорноклену – разом щонайменше десять пнів (по стовбурах буде більше, бо деякі – мали по декілька стовбурів від одного пня). Отак почалася весна 2010 у одному з найдавніших і найвідоміших в нашому краї заказників – Яцевому Ярі!
 
 
     Зруб цей видно з дороги. Вражає сам факт злочину, але він тому й був можливим, що злодій почувається спокійно і здогадується про ту байдужість й безкарність, яка супроводжує сучасну природоохоронну діяльність (якщо така взагалі присутня у нинішньому регіональному суспільстві зразка початку 2010)? Втім, можливо, я помиляюсь, і ще до того, як доберуся до екологічної інспекції чи лісівників, вже й злодіїв упіймають, і належно покарають, а охорону «Яцевого Яру» та й інших приміських заказників одразу підсилять?
     А взагалі-то може варто вже й прислухатися до наших рекомендацій щодо якнайшвидшого заповідання всієї Порожистої частини Дніпра? І невже навіть те, що в Україні за останніх три місяці число новостворених національних парків перевищило кількість усіх тих, що існували до цього моменту, не присоромить регіональну еліту і не спонукне до якнайшвидшого «паркотворення» нарешті й у нашій області? І слід нагадати в такому разі, що вовтузіння з Орільським національним парком навіть при хорошому завершенні аж ніяк не вирішить проблем заповідної справи в нашому регіоні! Повинна розпочатися дійсно комплексна робота, і щонайменше 3-4 нових національних парки за найближчих два роки (про швидше, знаючи нульовий стан справ у цій галузі просто не приходиться й думати) зможуть дати нам хоч який шанс на прорив у ставленні регіональної спільноти до Дикої Природи. Та й то, це лише за умови, що ці національні парки будуть не паперовими ширмами для подальшого дерибану природи, але чимось наближеним до справжніх заповідних установ з відповідним режимом територій.
 
З весною!
Вадим Манюк
 
Категорія: Нове на сайті | Переглядів: 1459 | Додав: Dikun | Рейтинг: 5.0/3 |
Всього коментарів: 1
1 ПетроЧ.  
0
Як завжди - на відмінно!

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Locations of visitors to this page Атлас Флори України